Містечко добра по вул. князя Романа Мстиславича (колишня вул. Жмаченка) розширює програми творчого розвитку сиріт і реабілітації дітей з інвалідністю.

Принаймні хоча б один раз мешканцям Києва доводилось бувати поблизу парку відпочинку «Перемога» або ринку «Юність». Але мало кому відомо, що у глибині кварталу між цими двома локаціями знаходиться велика будівля, яка стала другим домом для сотень і тисяч киян. У духовно-благодійному комплексі церкви «Християнська надія», по вулиці князя Романа Мстиславича, 20, збираються особливі діти, що залишились без батьківської опіки, діти з аутизмом, з діагнозом ДЦП, з вадами слуху. Ті, хто потребує більшої уваги, та звичайні підлітки, чиї батьки бажають відірвати своїх чад від смартфонів й зацікавити творчою діяльністю.

До недавнього часу Дитячий Творчий центр, розташований за адресою вул. Мстиславича, 20, та його піклувальник – міжнародний благодійний фонд «Варнава» – мали розуміння перспектив подальшої роботи. Цілком можливим було збудування творчо-реабілітаційного Містечка Добра. Але Київрада своїм необдуманим рішенням розірвала договір оренди земельної ділянки, перекресливши не тільки проєкт розбудування Містечка Добра, але поставила під питання саме існування Дитячого Творчого центру.

Про те, як вдалося подолати в Києві безпритульність і чому потрібні творчі центри для сиріт та дітей з інвалідністю розповідає директор Дитячого Творчого центру  Гаяне Альбертівна Омельченко.

«У Творчому Центрі з хвилини на хвилину очікують приїзд дітей зі школи-інтернату, які з різних причин вимушені жити окремо від батьків. Також їх називають «державні діти».

Молоді дівчата-волонтерки пригощають смаколиками й фруктами. В класі для творчих занять розкладають фарби, олівці й набори для бісеру. У невеликому сучасному холі розташовують клавішний синтезатор. Невдовзі ми почуємо шум, спів, гамір й дитячий сміх.

Четвер – день занять соціальних сиріт, – розповідає пані Омельченко. – У понеділок приймаємо аутистів, у вівторок – дітей з вадами слуху й колясочників. Приблизно таким чином розписаний увесь тиждень».

«Сьогодні в Центрі займається 12 дітей. Більше не має можливості розмістити через нестачу облаштованих приміщень й класів,  карантинних та педагогічних обмежень. Тому ми сподіваємося на появу Містечка Добра й милосердя, де буде спеціалізований реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю, творчі студії, гуртки та багато іншого. У нас достатньо волонтерів, тому ми могли би приймати в три-чотири рази більше груп. Тільки аутистів у списку очікування біля 100 дітей», – пояснює Гаєне Альбертівна.

Діти лягають на м’які коврики посеред спортивного залу. Гаєне Альбертівна одягає на руки ляльки для вистави й розповідає причту про дівчину і безкрилого ангела.

Допомагати дітям з важкою долею пані Гаяне почала ще в середині тяжких 90-х років. Тоді біля кожної станції метро можна було зустріти безпритульних дітей, на яких майже не звертали уваги. Команда волонтерів-християн ходила по різних місцях нашого району, шукаючи безпритульних, аби накормити їх. Зробивши бутерброди, спускалися в каналізаційні люки й підвали, заглядали у контейнери для сміття, проходили до лісопосадок та теплотрас у пошуках малолітніх знедолених. Дуже важко було переконати дітей зробити перший крок назустріч. Багато хто з них був морально принижений дорослими або однолітками, дехто пережив сексуальне насилля. Діти мали повірити, що вони не будуть ображені. Доводилось пояснювати на зрозумілій для вуличних дітей мові. Вони сиділи й розмірковували. Звичайно, кожен мріяв, що виросте й матиме свою сім’ю та свій дім.

Згодом волонтери фонду «Варнава» у співпраці з Академією педагогічних наук створили реабілітаційний Центр для безпритульних (на той час центр був розташований біля метро «Лівобережна» по вул. Микільсько-Слобідська, 2-а). Центр став альтернативою державним дитячим будинкам, звідки діти тікали, знову потрапляючи на вулицю.

Були внесені зміни до законодавства України про дитячі заклади, що надавали законі важелі існування реабілітаційних центрів для дітей. Були створені дитячі будинки сімейного типу, які з 2000-х років отримали широке розповсюдження по Україні. Створення творчих центрів – одна з форм роботи з дітьми, які потребують особливої уваги та турботи.  

Перед полуденком пані Гаяне пропонує дітям переміститися до спортивно-ігрового класу. З ентузіазмом вони займаються на тренажерах, шведській стінці, із захопленням грають. Після перекусу – творчий процес. Сьогодні роблять поробки своїми руками, по завершенню на одній з них хлопчик написав: «Мамі коханій».

«Ми працюємо з дітьми, що були введені в оману своїми батьками. Обравши алкоголь або наркотики, батьки зрадили своїх дітей, які потрапили в інтернати, притулки. В той же час ми бачимо, що серце дитини не зраджує своєї матері. Подібні підписи для мами мотивують нас натхненно працювати», – говорить Гаяне Омельченко.  

Для дітей-сиріт та дітей з інвалідністю в Україні створені спеціальні школи та інтернатні заклади, але обмаль центрів для творчого розвитку особливих дітей. Задача нашого Центру – розкрити здібності кожної дитини й допомогти їй повірити в себе.

Одна з важливих обставин – Творчий Центр працює на благодійній та безоплатній основі, що є вагомим бонусом для багатьох сімей.

«Нещодавно до нас потрапила записка одного хлопчика, який пише, що всі його однокласники ходять на спортивні секції, а він – ні. Бо його батьки – бідні. Є діти, які навіть не можуть взяти до школи бутерброд, а їдять простий хліб. Хотілося, щоб наш Центр прийняв усіх таких дітей. Ми працюємо безкоштовно для усіх маленьких мешканців міста Києва, – запевняє пані директорка. – В Центрі діти можуть обирати заняття в різноманітних гуртках: живопису, малюнка, музики, гончарства, бісероплетіння. Також є курси англійської мови і спортивні заняття.  

Але щоб потрапити на заняття дітям доводиться чекати по півроку. Центру необхідні додаткові приміщення. Особливо для організації реабілітації дітей з особливостями фізичного та психічного розвитку. Проєктування Містечка Добра передбачає нові приміщення, де зможуть розміститись усі бажаючі. Просимо підтримки й розуміння у представників міської київської влади».

Волонтери пропонують дітям з інтернату на прощання обрати іграшки – на вулиці вже чекає мікроавтобус. Діти з неохотою збираються. Наступного разу діти приїдуть сюди через тиждень. Кожний такий похід в центр – яскрава подія серед будніх інтернатського життя. Дівчинка на ім’я Маргарита каже, що наступного разу хоче взяти участь в репетиції театральної вистави. Її подруга Юля, влучивши момент, наостанок награє на синтезаторі мелодію «Щедрик» Леонтовича. Отже, світло надії й любові до життя поселилось у дитячих серцях.